Історія пані Катерини з України

Все це було... До 24 лютого 2022 року...

24 лютого 2022 року.

Ще темно, але небо осяюють спалахи ракет, чути сильні вибухи. Їх багато. Сім'я прокинулася від цих спалахів та вибухів. Харків одним із перших потрапив під удар.

Ще не віриться. Адже такого не може бути, правда? Ми ж живемо у ХХІ столітті! АЛЕ… вже надвечір ми всі звикнемося зі словом «війна»…

Інформації нема. Тільки за кілька годин по телевізору починають щось говорити, надходять страшні новини. Сім'я Катерини ще місяць житиме під обстрілами в Харкові і слухатиме такі ж новини. А потім тут, у Чехії, побоюватимуться відкривати новинні сайти, щоб не дізнатися, що трапилося щось непоправне. Та найстрашніші новини були тоді, 24 лютого. Мабуть тому, що це були перші новини – ті, в які люди відмовлялися вірити, до яких ще не зникли.

Харків виїжджав. Кажуть, машини стояли по п'ятнадцять годин, аби тільки виїхати за межі міста. Місцевий залізничний вокзал було переповнено. Люди їхали по 10-15 людей в одному купе. А ракети продовжували летіти та вибухати: Харків лише за 40 кілометрів від кордону з Росією.

Квартира стала схожою на бомбосховище: вікна заставлені меблями, сім'я весь час знаходилися у передпокої чи у ванній, подалі від вікон. Так минув місяць. Ночами всі чули, як літаки пролітали над будинком, а потім не дуже далеко лунали сильні вибухи, від яких тремтіли вікна.

Зайшла розмова про від'їзд. Чоловік наполягав. Катерина не хотіла.

Ночі перетворилися на якийсь жах: кожну годину-півтори – нові атаки, вибухи. Вдень на вулиці міста проривалися російські диверсанти на техніці. Кілька разів неподалік будинку йшли вуличні бої. Але хотілося, дуже хотілося вірити, що це все скінчиться. Не скінчилося…

Перші дні дуже важко було із постачанням. Бензин, продукти, навіть хліб – все стало рідкістю. Потім ніби трохи налагодилося. Але вибухи лунали тепер майже весь час.

Діти просились на прогулянку. Кілька разів виходило вибрати відносно спокійний проміжок. Це прогулянка на 15 хвилин біля будинку, щоб була можливість забігти в під'їзд.

І ще один дефіцит – ліки. Це зникає майже відразу, і немає жодної можливості їх купити. У черзі до аптеки можна було простояти 5-6 годин, а потім дізнатися, що сьогодні аптека не відкриється. Дякувати друзям: коли старшій донці знадобився антибіотик, допомогли.

До речі, знаєте що таке радість? Це досить просто. Якщо вдається купити три десятки яєць, якщо взяли багато хліба і можна зробити сухарі – це радість. Коли тобі дістають необхідні ліки для дитини – це величезна радість.

А ще, виявляється, поряд живуть дуже добрі люди. Так, правда! Більшість допомагає один одному: щиро, від щирого серця, часто просто так, безоплатно. Ти можеш майже не знати людину, але вона тобі допоможе. Адже зараз усі мають допомагати одне одному, підтримувати…

У середині березня почали стріляти частіше. І ближче. Чоловік Катерини виїжджав на роботу та потрапив під обстріл. Він не казав, що там було. Але стало чітко зрозуміло: кожен наступний обстріл може стати останнім. І ще чутки, що росіяни можуть застосувати хімічну зброю. Тепер Катерина знає, чим відрізняється "зарін" від "заману", коли потрібно пригинатися до землі, а коли підніматися на височину. В інтернеті прочитала, про всяк випадок. А заразом і надивилася на фото отруєних дітей у Сирії – там росіяни застосували таку зброю кілька років тому. Це, мабуть, стало останньою краплею.

Вирішили їхати. Це 24 березня – рівно місяць початку війни. Чоловік залишається у Харкові. А Катя із двома дітьми їде. На той час вже більшість жителів Харкова виїхали. На вокзалі було людно, але не так, як у перші дні. Всі були в шоці: дорогою на вокзал бачили, на що бомбардування перетворили улюблене місто.

Далі дорога. Важко, але терпіти можна. Вже 27 березня були тут у Чеській Республіці.

Так почалося нове життя. Пошук житла, адаптаційна група, курси чеської мови… Дуже багато турбот. І все сама.

Скоро 10 місяців, як Катя з двома доньками тут, у Чехії. Діти ходять до школи, знайшли друзів. Музеї, театри, парки, костели, зоопарк і, звичайно ж, планетарій – кожен вихідний усі разом гуляють Прагою. А вечорами розповідають телефоном татові, який досі там, у Харкові, що бачили, що дізналися нового. Це якщо є зв'язок. А його може і не бути, якщо чергова ракета потрапила в електростанцію, і все колись півторамільйонне місто залишилося без електрики.

Діти мріють, що обов'язково покажуть батькові, коли він зможе приїхати, Воянові сади, куди сім'я ходить подивитися на павичів, музей Наперстка та Чорний театр та ще багато чого. А Катя просто мріє притиснутись до чоловіка.

Наразі Катерина співпрацює з одним благодійним фондом: пише статті для Інстаграма та Фейсбука. І, звичайно, вчить чеську мову на курсах. Чехія гостинно прийняла її сім'ю. Люди тут добрі та чуйні. Але як би хотілося додому!

Під час таких випробувань люди починають по-іншому дивитися на багато речей. Катерина особливо чітко зрозуміла, що треба навчитися знаходити маленькі радощі щодня. Нещодавно, повертаючись із прогулянки з доньками, Катерина побачила на небі одразу дві веселки. Це було прекрасно. Є повір'я, що коли на небі веселка, потрібно загадати бажання. Катерина каже, що бажання загадала.

І ми побажаємо родині Зайцевих, щоб їхнє заповітне бажання обов'язково збулося.

Článek vznikl v rámci projektu „Migrantky mezi ženami“ v realizaci Sdružení pro integraci a migraci, o. p. s., za finanční podpory Úřadu vlády České republiky, a byl kofinancován v rámci projektu „Safety and wellbeing for refugee and migrant women among us" podpořeného z dotace International Rescue Committee (IRC).

Názory vyjádřené autory nutně nemusí odrážet názory IRC. Výstupy projektu nereprezentují názor Úřadu vlády České republiky a Úřad vlády České republiky neodpovídá za použití informací, jež jsou obsahem těchto výstupů.

Komentáře

Zatím nikdo nekomentoval

Přidat komentář

Váš e-mail (skryto)

Zobrazené jméno

Odeslat

• Zpět na úvodní stránku