Історія Поліни з України

Мене звати Поліна і я приїхала з міста Харків, що в Україні. Війна застала мене в ліжку, як і більшу частину українців о 4 ранку.

Я жила сама в цей момент у районі міста, який усім відомий. За 3 дні до початку (так вийшло, що я запізнювалася на роботу, а працювала я в гольф клубі, що за містом) взявши таксі на роботу ми натрапили на блокпост, на якому попросили наші документи… Це було дуже незвично... Але я так була зайнята своїми творчими проєктами, що не надто надала цьому значення. 21 лютого було відкриття моєї виставки, 27 планувалася вечірка з нагоди закриття, тому що 26 у мене день народження. Тому я готувалася, замовляла діджея, і всі думки спрямувала туди. Плюс основна робота, яка теж забирала час і сили.

На роботі за пару днів нам роздали тривожні методички: як себе поводити під час вибухів, пожеж тощо. Іпопередження було дуже сильне... Але потім тривога наче стихла. Тепер розумію – щоб не було паніки. Але всі обговорювали ймовірність початку війни...

Загалом, о 4-й годині мене розбудив шум, якого я не чула ніколи в житті... Сон усе ще не відпускав мене, бо я лягла приблизно о 2-ій, але усвідомлення того, що відбувалося, протверезило дуже швидко. Як я і говорила, я була одна й мені було страшно й незрозуміло що робити... Одразу в будинку відключилася вся вода й люди почали виходити на вулицю, щоб набрати чисту питну воду. У нас є такі контейнери біля будинків. Я вийшла, і коли побачила людей, трохи заспокоїлася. У мене були складені документи, і це все. Я розуміла, що не можу ухвалювати рішення коли дуже сонна, але мені подзвонив мій друг і запропонував мене забрати з міста на машині. 

Здавалося, що стріляли лише з мого боку, достовірної інформації не було ніде. Спочатку бомбили, і тільки потім вмикалася сирена. З Харкова до кордону 30 км. Це дуже близько...

І реакція сирен була запізніла. Ніякої інформації достовірної не було довго.

Дуже важливо в таких ситуаціях перебувати з близькими. Але я поїхала з другом... Їхали ми довго через центр міста...  Тому що було небезпечно і незрозуміло де буде вибух. 

Після цього було 10 днів окупації в приватному будинку під Харковом... Ми сиділи в підвалі майже щодня. Було холодно й в будинку, і в підвалі... Заклеєні й зачинені вікна, мене лякали, що якщо влучать велектростанцію, то не буде ні світла, ні води, ні тепла. Продукти закінчувалися, у магазини нічого не завозили. Ночами було холодно спати. Я впала на підлогу й поповзла в іншу кімнату. Я зрозуміла, що мене ніхто не захистить тут... І зрозуміла, що треба їхати... Це селище було розташоване в напрямку до російського кордону, і надійшла інформація, що сусіднє селище вже в окупації. Я почала чути, як хтось уже «не свій» ходить територією садової ділянки. До будинку в будь-який момент могли прийти росіяни. Я сказала, що залишатися більше не можу, за хвилину зібрала сумку і сказала, що готова їхати. Сусід цих людей відвіз мене на перший перон вокзалу. У мене не було ніякої інформації що робити й куди їхати. Я приїхала на перон. Там була тисяча людей. Я сама сіла в перший поїзд і поїхала в невідомість. Моя мама йсестра тим часом теж чекали на поїзд, але поїхали тільки через добу. Зустрілися ми у Львові вже. У поїзді ніхто не спав добу. Це був поїзд із маленькими дітьми, вони кричали і плакали всю дорогу. Люди спали в проході й на столах... Паніка... Крики... Жінки й діти. Це було страшніше, ніж у тому селі. У Львові мене зустрів чоловік моєї подруги. Я пробула там 3 дні... Трішки прийшла до тями. Я розуміла, що ще багато людей приїде сюди... Чоловіків... Вони не можуть виїхати за кордон, а я – так...

Із цих міркувань я прийняла рішення їхати далі. Ми із сестрою сіли в один автобус до Польщі. Я вийшла в місті Люблін. Вона поїхала далі, на неї чекали. Наш знайомий жив у Любліні і я поїхала до нього... Після того, як я там трохи побула, я прийшла до тями… Спокійно поспала, поїла. 3 дні в мене була температура... Мабуть, стрес і холод проявлялися у такий спосіб. Я не відчувала болю, але й до кінця безпечно і спокійно теж себе не почувала... Занадто близько до кордону. Після 10 днів у закритому будинку під Харковом мені хотілося щось зробити. Я поїхала до Варшави, а потім до Праги. Мені розповідав про Прагу сусід, який приїжджав працювати до Чехії. І я вирішила поїхати й довідатися як там... І лише в Чехії я відчула себе спокійно. 

Після трьох місяців тут я знайшла за допомогою вашої організації житло, де живу й донині. У дуже хороших людей - професора медицини і його дружини :)) 

Викладала українським дітям акварель у рамках проєкту "Школа Культурної Молоді".

І сама знайшла роботу в aйті проєкті. Але інтеграція – це не так просто... 
Тому роботу я втратила, не знаючи мови й менталітету... Зараз я досі в пошуку роботи. Трохи творчості так само вдалося проявити. У Празі вже проходить третя виставка моїх робіт  Перша була в залі театру "Divadlo NA Zábradlí". Друга – "Pravda ta Krasa" у галереї "Portheimka" (спільний проєкт чеських фотографів та українських митців). А також у кав'ярні "The Borsch" так само можна побачити мої роботи.

Загалом люди в Чехії добрі та спокійні, є можливість розкритися і показати себе. Але іноді охоплюютьвідчай і нерозуміння. Переїзд не за планом; наша внутрішня реальність не така як тут. Я б зазначила більш сильну амплітуду почуттів і подій, що переживають українці, і через що ми інколи натрапляємо на нерозуміння серед оточення.

Також я пройшла курси чеської рівня А2. 

І продовжую жити і сподіватися на краще.

Komentáře

Zatím nikdo nekomentoval

Přidat komentář

Váš e-mail (skryto)

Zobrazené jméno

Odeslat

• Zpět na úvodní stránku